Cходження на Монблан по маршруту "трьох вершин" 30/05/2020
У серпні минулого року я вдруге побував на Монблані (4,808м). Підйом ми здійснили по маршруту “Трьох вершин”. До того ніхто із нашої трійки цим маршрутом не ходив (у 2017-му я писав про підйом по “класичному” маршруту - де і почався мій “вступ” у альпінізм).
Маршрут по траверсу трьох вершин Mont Blanc du Tacul (4248м) - Mont Maudit (4465м) та Mont Blanc (4808м ). По французькій категорії складності - AD (assez difficile / досить складно), III категорія по UIAA, по пост-радянській системі 2Б (підйом на вершину до 6000 м або траверс на цій висоті, ландшафту зі скель, снігу та льоду з короткими ділянками скельного лазання третьої категорії з використанням страховки).
Це був той рік, коли французька влада вирішила взятися за “чорних альпіністів” і якось впорядкувати людино-потік на найвищу вершину Західної Європи, ввівши “білу жандармерію” та обов’язкове бронювання притулків для всіх, хто хоче піднятися на цю гору.
Отож, притулок Космік я забронював заздалегідь, ще у квітні. Але за ті місяці змінювався склад групи (з шести осіб нас стало троє - я, Стас та Ігор), а також коригувалися дати: у долину Шамоні ми приїхали на тиждень раніше запланованого, тікаючи із дорогущої Швейцарії, попередньо акліматизувавшись на Гросгльокнері (3,798м - найвища вершина Австрії).
Вже перебуваючи у Шамоні, ми зателефонували в Космік і зверху “дали добро” підніматися раніше. Наступного ранку ми купили квитки на канатку до Агюй Дю Міді (Шпиль Півдня), просиділи у черзі на підйом п’ять годин і післяобіду були на верхній станції.
Годинку погулявши лабіринтами станції (а там є багато всього, включаючи ресторан), не поспішаючи, почали спуск по невеликому гребеню на перевал Дю Міді. Попереду в нас був цілий день, а йти до притулку якусь годину - до 2 км.
Піднялися і, зайшовши всередину, в перших двох кімнатах взагалі не зустріли людей, речей альпіністів теж було мало і почали закрадатися сумніви чи працює взагалі притулок.
Але уже далі, за високою стійкою рецепшена сховалася мила французька дівчина. Вона розпівала, що “не сезон уже”, тому людей не густо і серак, що відірвався зі схилу вершини дю Такюль і спровокував лавину прямо на стежці кілька днів перед цим, дещо зменшивши кількість бронювань.
Ми замовили “фул пансіон” за 68 євро з носа (входило вечеря, сніданок та проживання) і увесь вечір просиділи у їдальні Косміка, спілкуючись із місцевими альпіністами та милуючись неймовірним заходом сонця в Альпах.
Після 10-ї усі пішли спати по своїх невеличких загальних ліжечках у кімнатах на 12-16 осіб. Прокинулися десь о 1-й ночі, на столах чекав легкий сніданок, канапки, чай і якісь намазки з нутеллою та джемом.
Дві години сну не сильно мене збадьорили, я тихо задавав собі питання “що я тут роблю?”, знаючи, що скоро цей стан мине, як тільки кров розійдеться по організму, і настане момент задоволення від перебування у настільки красивих місцях.
Довго намагався зібрати свої пасочки, камери, додаткові зарядні, впорядкувати одяг, верхній на нічний холод і запасний на випадок НС, набираючи чай. Вигребли на мороз, вдягнули кішки і зв’язали нашу браву трійку, рушили у морозну літню ніч по льодовиковому плато.
Ми вийшли одні із останніх. За нами світили ліхтарами ще дві або три групи, а попередні альпіністи уже добряче відірвалися і зникли в темряві. Стежка, яка була крутим підйомом на першу вершину дю Такюль де-не-де губилася, місцями прорізана глибокими тріщинами. Скоро нам довелося перелазити невелику льодову стіну і Стас, узявши два льодоруби, виліз вверх та закріпив мотузку льодобурами.
На нашу “переправу” підтягнулося дві норвежські групи, які впросилися скористатись закріпленою мотузкою, а я, як добрий самаритянин, погодився, тому ще деякий час ми витягували цих п’ятьох через тріщину. Десь через годину ситуація знову повторилася.
Згодом ми дещо відірвалися і вже, коли почало світати, минули Дю Такюль та рушили в сторону північної стіни другої вершини з романтичною назвою Мон Моді (Mont Maudit), що в перекладі означає “Проклята гора”.
Пройшовши плато і невеликий льодопадик (схоже, що там і лавини бувають, але в ті дні обійшлося без проклять), нас чекав траверс по стіні з кількома тріщинами на шляху та фінальний підйом льодовою стінкою 50-70 метрів із кутом близько 70-75 градусів.
На вершині такого щастя-боротьби й карабкання нас чекав стрімкий гребінь (південна стіна ще стрімкіша) і вузька стежинка по снігу над проваллям. Але згадуючи, треш і ненависть на Тетнульді, сприйняв це спокійно: погода тішила, пташки співали.
Піднявшись на гребінь Мон Моді, перед нами відкрилася вершина Монблану, до якої ще потрібно було спуститися на перевал Де Ля Бренва, а потім десь зо дві години набирати вгору, плюс-мінус як із Заросляка на зимову величезну Говерлу.
Поки ми йшли, саму вершину затягнули хмари і останні триста метрів по вертикалі було суцільне молоко. Важливо тут запам’ятовувати скельні виступи посеред снігу (для повернення назад), так як єдиної стежки не було, вона розділялася, плуталася і переходила в інші маршрути.
На Монблані провели хвилин тридцять-сорок, записали відео, зробили фото, обійнялися з іншими альпіністами, перекинулися кількома словами і пішли вниз. Від суцільного туману і молока навколо, мене починала боліти голова, звідси єдиним бажанням було вийти з щільної хмарної зони, подивитися на синє небо. Як тільки це зробили - полегшало.
Назад до Мон Моді йшлося весело: Ігор скинув трекінгову палицю з обриву, але вона пролетіла метрів двісті-триста і дістати її було нескладно.
За якусь годину на тій же північній стіні Мон Моді Ігор пройшов експрес-курс по дюльферу, де я остаточно впевнився, що вниз на канатку в Шамоні ми сьогодні не потрапляємо і моїм особистим планом-максимум стало “встигнути на французькі млинці з шоколадною начинкою у їдальні Космік”.
Та курси продовжилися і на Дю Такюль, тож спостерігаючи захід сонця ще на схилі, вечеря уже була під великим питанням.
На щастя, ті милі дівчата вирішили дочекатися нас і люб’язно накрили нам стіл уже після десятої. Оплативши другий фулпансіон, ми скромно відсвяткували довгий день альпінізму за який натоптали 20 кілометрів.
